25 років разом: Максим та Наталія Зубар

“Світ без обмежень” — це серія міжрегіональних заходів, яка вже втретє об’єднує небайдужих та активних людей із різних куточків України.

В рамках “Світ без обмежень” проходив конкурс пар для людей з інвалідністю.

Номінантами конкурсу “Національна самобутність" стала сімейна пара із Бахмуту Максим та Наталія Зубар.

Максим та Наталія разом 25 років, у лютому 2022 року планують відзначити “срібне весілля”. Познайомилися вони на роботі, коли працювали разом в обласній молодіжній газеті. Подивилися один на одного і закохалися з першого погляду. Через 9 місяців побралися. І вже чверть століття разом – і у щасті, і в біді.

Наталя на візку вже 21 рік. Пара вважає, що зберегти такі щасливі стосунки вони змогли завдяки своєму вихованню.

- Мені особисто допомагає віра в Бога. Та якось повелося ще з дитинства, щоб не робити підлих вчинків, зради. Для нас приклад — наші батьки, які прожили довге життя, і самі намагаємось допомагати один одному, підтримувати, - ділиться Максим, - Звичайно, сварки бувають, але намагаємося швиденько помиритися. Ми вже не можемо один без одного довго, як дві половиночки, знаєте, вже злилися і один без одного життя не уявляємо просто.

Завдяки батькам у їх житті зайняли місце і народні традиції.
- Я — вчителька української мови та літератури. І взагалі цікавлюся національними традиціями, - розповідає Наталія, - Якось запросили взяти участь у фотосесії в народному костюмі. Це цікаво, гарно. Батько в мене - музикант, він створив оркестр народних інструментів. У нас завжди народні пісні звучали, дитина навчалася у музичній школі, і теж грала в оркестрі народних інструментів, ось так пов'язано все. Я люблю носити вишиванку, і не тільки на свята, мені це подобається, мені це близько.
Максим та Наталія займаються активною громадською діяльністю щодо питань доступності.
- Від місцевої організації людей з інвалідністю "Надія" працюю у міському комітеті по доступності, член громадської ради у місті. Ведемо активну діяльність. Максим мені допомагає на всю. Вивчаємо місто щодо доступності, беремо участь разом у моніторингах, - розповідає Наталія.

- Вона така небайдужа людина, і спочатку в її громадській діяльності було багато нерозуміння, - ділиться Максим, - і при владі, і пересічні люди не розуміли, навіщо це взагалі, та зараз вже, можна сказати, прийшло це розуміння. Зустрічають, знають у місті, і як би звітують, “от подивіться, Наталіє Борисівно, ми зробили так, як ви просили”. Сьогодні наше місто дуже сильно змінилося в плані доступності за останні 10 років.

Наталія займається спортом. Вона кандидат у майстри спорту та Чемпіонка України з настільного тенісу у своїй категорії.
- І на змагання їздити, і займатися репетиторством — це більше для душі, для спілкування. Чоловік допомагає і в господарстві, і в житті. Все на ньому, а в мене все - більше для душі.

Сім'я любить мандрувати світом та Україною, але вважають, що поки не все пристосоване для того, щоб подорожувати людям з інвалідністю.

- Я можу знаходитися тільки у себе в місті, все доступне та пристосоване. Іноді дивишся на деякі місця і радієш, що ти доклав якихось своїх вмінь, щоб тут стало доступно і красиво. І діти на самокатах, і мами з колясками, просто люди з паличками тепер краще почуваються. У громадських та адміністративних закладах вже все є. У нас виходить якось із владою порозумітися, завдяки і законам новим, і завдяки розумінню людей, - ділиться Наталія, - А от з міста до міста переїхати складно. Найзручніший в нас авіатранспорт, а залізничний поки що лише йде до цього. Автобуси, міжміські маршрути – це взагалі складно. Доводиться вирішувати питання з машиною.

Подружжя вважає, щоб в суспільстві скоріше настали зміни, щоб покращити життя людей з інвалідністю, потрібне виховувати змалку, що людина з інвалідністю — це звичайна людина, та нині вже потихеньку ситуація змінюється.
- В нас просто нема вірного сприйняття людей з інвалідністю. У нас зазвичай або ти мученик, або ти герой. А якщо ти така сама людина, така сама, як і усі? Потрібно зламати стереотипи такого переконання. Також важливо, щоб держава робила щось для людей з інвалідністю за участі людей з інвалідністю. І тут ще один важливий момент, щоб люди з інвалідністю змінювали свої погляди на життя. Існуюча система привчила людей з інвалідністю до позиції споживача, а хотілося б більше активності. Якщо люди з інвалідністю хочуть міняти щось стосовно них, треба брати участь у цих змінах, - зазначає Наталія.

Максим та Наталія вважає значним внеском в зміни суспільства організацію серії межрегіональних заходів «Світ без обмежень».

- Дуже гарно, коли бачиш, що люди з інвалідністю живуть повним активним життям, вони вміють робити все. І спортом займаються, і професії мають, і фотографи, і підприємці, і навіть будівельники, і юристи, і автомеханіки. Хлопці і танцюють, і скачуть на конях, в батлах беруть участь. Це все чудово, - ділиться Наталія, - У мене була мрія, я хотіла на коні покататися, і думала, що цього ніколи не станеться. А бачите, ніколи не кажи ніколи. Чудеса трапляються. Тому в цьому плані «Світ без обмежень» - найкращий майданчик для обміну досвідом, спілкування. Дуже гарно і те, що люди приїжджають до нас на Донеччину, Луганщину, бачать, що ми тут звичайні, прості люди, у нас є красиві міста, красиві місця, красиві люди, і ми дуже гостинні. А ми бачимо, що люди з інших регіонів такі ж хороші, як ми, і ми можемо спілкуватися та обмінюватися досвідом.
- Причому активісти приїжджають, люди активні, небайдужі. У нас були друзі, з якими ми спілкувалися до конкурсу, а після конкурсу коло друзів розширилося, - відгукується Максим.

З радістю та гордістю вони розповідають про свого сина Петра. Йому вже виповнилося 24 роки. Він – талановитий програміст, та працює викладачем в університеті Тараса Шевченка в Києві.
Не дивлячись на таке активне життя, непрості життєві обставини, вони вважають свою сім'ю звичайною, не очікують, що життя стане колись кращим або особливим, та радіють тому, що мають. Вони дякують Богові за кожен прожитий день разом.
Є у них і свої сімейні традиції, - це обов'язково святкувати усі свята разом. Це дуже поєднує всіх, а дітей привчає спілкуватися з різними поколіннями та любити свою сім'ю. Зараз їх мрія — дочекатися онуків, а головна мета - гідно пройти той шлях, відміряний Богом.
“В нашій родини всі перемоги на двох, всі невдачі та біди — теж на двох. Ми активні. Ми радіємо кожному дню, що в нас є, кожній можливості, що дарує доля. Та дякуємо богові за все”.